Репортаж Ігоря Бойка з поїздки до Сербії
«Дунаю, Дунаю, бистра вода в тобі…» або «За Дунай, за Дунай, за Дунай широкий…», «Ой послала мене мати до Дунаю хусти прати», «В зеленім гаю древко рубають, аж до Дунаю, аж до Дунаю трИски падають…» – так сотні українських народних пісень з Великої України, Галичини, Буковини чи Лемківщини оспівують одну з найбільших і одну з найепічніших річок Європи, що держить на своїх берегах велику частину слов’янського світу, в якому нуртує і наш український дух.
Для підтримки цього духу українства на запрошення пана Богдана Віславського – голови товариства русинів-українців Сербії та пана Петра Закамарка – голови українського культурного товариства «Калина» делегація Зимної Води вирушила в подорож на дводенну маніфестацію «Дні української культури», що відбувалися 12 – 13 жовтня у культурному центрі міста Інджія однойменної обштини (еквівалент нашої ОТГ) автономного округу Воєводина Республіки Сербія. Учасниками подорожі стали жіночий вокальний квартет «Дивоцвіт» – керівник Марта Бойко, зразковий колектив народного танцю «Бавниця» народного дому с. Зимна Вода – керівник Надія Максимюк, директор Зимноводівської школи мистецтв Іван Мороз зі своєю донечкою Олею та викладач школи мистецтв кінооператор Володимир Рапавий. Очолював делегацію заступник сільського голови з гуманітарних питань Ігор Бойко.
Поїздка не змогла б реалізуватися без фінансової підтримки Департаменту з питань культури ЛОДА (в рамках програми транскордонної співпраці) в особі директора пані Мирослави Туркало і голови Зимноводівської сільської ради пана Володимира Гутника. Щира подяка послу України в Республіці Сербія панові Олександру Александровичу за увагу і приємне товариство. Також велике спасибі управі обштини Інджія та уряду країни за фінансову та моральну підтримку української громади в Сербії.
Зимноводівська громада запізналася з українською і русинською громадами в Сербії завдяки Львівському обласному фестивалю «Гомін Лемківщини», що відбувається вже п’ятий рік поспіль у Зимній Воді. Влітку 2018 року голова Союзу русинів-українців у Сербії пан Богдан Віславський (русин із походження) зателефонував до директорки народного дому у Зимній Воді пані Марти Бойко і запропонував співпрацю – обмін мистецькими колективами. До слова, бачванські русини Воєводини (ті самі лемки) вийшли зі своїх матірних земель теперішньої Східної Словаччини, українського Закарпаття, Східної Угорщини та польської Лемківщини в пошуку кращої долі понад 270 років тому. Ці землі сьогодні, залежно від державного підпорядкування, пережили або переживають словакізацію, мадяризацію, полонізацію і т.д. Русинам у Сербії за майже трьохстолітню історію на поселеннях вдалося затримати автентичну мову (з деякими вкрапленнями місцевих слів), яка на тепер дещо різниться від мови русинів на матірних землях через брак комунікації у ті часи. Без жодної іронії, з розумінням обставин і визнанням позитиву у цій царині, мову бачванських русинів можна назвати трьохсотлітнім консерватом зі спеціями.
Оскільки мистецькі колективи русинів і українців Сербії тісно співпрацюють між собою, а самі ці етнічні групи об’єднані у співдружність русинів-українців, на фестиваль до Зимної Води у серпні 2018 року, разом з русинами з Джурджева, приїхав зі своєю програмою пан Петро Закамарок – українець з містечка Інджія – голова місцевого українського культурного товариства «Калина». Пан Петро – надзвичайно обдарована, яскрава, колоритна, харизматична людина. Його особистість відразу зацікавила фестивальну публіку, а твори у його виконанні захопили глядачів у вир танцю. Цьогоріч «сербська» делегація на лемківському фестивалі була набагато чисельніша та своїми виступами надзвичайно збагатила захід.
Реституція – мудре і «страшне» слово, що містить обов’язок повернення боргу… тут – боргу обміну мистецькими колективами. У нашій ситуації реституція була бажана й очікувана. Особливо чекали на поїздку до Сербії дівчатка з «Бавниці». Але з не меншою цікавістю – і дорослі.
24 години і 45 хвилин у дорозі… Дев’ять з половиною годин на українсько-угорському кордоні… Недалеко від місця призначення, на з’їзді з автостради, нас зустрічають пан Богдан Віславський та пан Мілош Богданов (серб, великий прихильник русинської та української культури, скромна і надзвичайно щира людина), щоб запровадити нас до готелю в селі Бешка, що приблизно за 10 кілометрів від Інджії, де нас уже чекав пан Петро Закамарок. Наші водії користувалися системою GPS, також кожен з нас, навіть діти, спостерігали за навігаторами на своїх ґаджетах, тому ми могли без труду самостійно дістатися місця призначення, але нас зустріли і провели. Людяність – ознака шляхетних.
Після ситної вечері в готельному ресторанчику нас чекали затишні кімнатки з душем і зручним матрацом. За вечерею пан Богдан оголосив наш розклад на наступний день: 8:00 – сніданок, 9:00 – виїзд до містечка Руски Крстур (центр і столиця світового русинства), що на відстані близько 100 км від нашого готелю, відвідини церкви Св. Миколая (звідси походять і тут поховані шість наших єпископів, звідси вийшли 40 священників) та провінційного дому сестер Служебниць, обід в однойменному ресторані «Руски Крстур», повернення до готелю з туалетом і зміною одягу, 17:00 – зустріч у ратуші з керівництвом обштини Інджія, 18:00 – генеральна проба на сцені культурного центру, 19:00 – концерт.
Концерт тривав дві з половиною години. На ньому були присутні посол України в Республіці Сербія пан Олександр Александрович з дружиною, заступник голови обштини з питань освіти і культури пан Драган Равіч та багато глядачів українського і неукраїнського походження. Після концерту пан Петро Закамарок запросив усіх учасників самодіяльності і всіх глядачів «на коктейль» до свого кафе, де насправді нас чекала повноцінна смачна вечеря зі співами і танцями до опівночі.
А в неділю, 13 жовтня, «зранку по сніданку» – знову цікава подорож.
Сремскі Карловіци – симпатичне містечко, вимушений осідок сербської патріархії в часи турецької окупації Сербії (Воєводина тоді була під Австрією). Для нас, українців, історія цього міста цікава тим, що саме тут і саме наші українці-монахи Києво-Печерської Лаври, за підтримки місцевого митрополита Стефана Стратимировича і Димитрія Анастасиєвича, заснували першу гімназію, а монах Емануїл Козачинський, виходець із Поділля, професор, абсольвент Києво-Могилянської академії, написав першу сербську драму «Смерть короля Уроша». Тут же вихованці гімназії вперше представили її на сцені.
Новий Сад – столиця Воєводини: чисте і гарне місто, що розкинулось на двох берегах Дунаю з класичною європейською архітектурою в центральній частині і модернішою, але стриманою і практичною, забудовою на периферіях. На жаль, це місто, через брак паркомісць, не дозволило нам вийти з автобуса, щоб замочити ноги в дунайських хвилях. Є причина повернутися сюди ще раз…
Закупи в місцевому «дисконті» на околицях столиці принесли задоволення дівчатам і деяким дорослим – брендовий одяг і взуття можна придбати значно дешевше, ніж в Україні.
Півгодинна подорож до Джурджева – містечка, де проживає пан Богдан Віславський з дружиною пані Леоною та родиною. Тут ми відбули зорганізований ними обід у місцевому ресторані та закупилися продуктами в дорогу. Пан Богдан показав мені приміщення місцевого осередку русинів імені Тараса Шевченка та міського будинку культури. Випадково на вулиці познайомився з онуком панства Віславських – хлопцем 19 – 20 років, який мріє вчитися в Україні на кінооператора. Нехай йому щастить!
Автобус мчить нас знову до Бешки. Поспіхом вбігаємо до готелю. На душ, туалет, зміну одягу, прибирання і здачу готельних номерів у нас 15 хвилин. Через годину знову концерт в Інджії, а туди ж іще доїхати… Не піддається нервам тільки пан Віславський: завжди виважений, тихий, поважний інтелігент років 70-75-ти, юрист із попередньою освітою хореографа, яку замолоду здобув у Київському інституті культури, щоб вишколювати русинсько-українську молодь у тодішній Югославії.
На концерт встигаємо «впритик». Захекані і схвильовані, подаємо свої фонограми звукооператорам. Старший із них з легкою усмішкою і вирозумінням приймає їх і мішаною сербсько-словацько-русинсько-російсько-українською мовою (сам словацького походження) заспокоює нас, що все буде ОКейно. Віримо. З попереднього концерту ми розпізнали, що цей років вісімдесяти дядько зі сивою щетиною на лиці – профі у своїй справі.
Недільний концерт тривав дві години. Попри всі хвилювання, програма пішла гладко. Позитивну розрядку надавали усмішки учасників місцевих українських, русинських, а між ними і сербського танцювальних колективів. Усміх і жарти суперового ведучого Филипа Пронека, його знання української мови та жартівливих коломийок і віватів знімали весь сценічний стрес. Филип – двадцятисемирічний українець у п’ятому поколінні, що мріє одружитися з дівчиною з України. Для мене він феномен.
Того дня на концерті не було посадовців. Петро Закамарок знову запросив усіх присутніх на перекус з п’ятьма деками до своєї кафешки. Наша делегація укотре дістала смачну вечерю, головною стравою якої була фарширована паприка, зроблена руками наших дорогих товаришок Леони Віславської і Ліліяни Цвіяновіч. Знаючи цих пань, упевнено можна сказати, що справжньою начинкою страв стали їхні відкрита душа і любов. Приємна усмішка пані Олі Скопляк була доречною приправою до і так смачних дань, які вона доносила до нашого столу. Справжній фурор серед дівчат з «Бавниці» і приємний подив присутніх викликали подарунки пані Ліліяни – вона власноручно вив’язала шапки для кожної бавничанки. Подарунки отримали всі – зокрема й водії пан Михайло і пан Ярослав. До нашого приїзду готувалися ретельно і з любов’ю.
Усі, хто був у кафе того вечора, вийшли проводжати нас у дорогу. «Сречан пут» – бажали нам серб Йован у вишиванці зі своєю маленькою донечкою, які чомусь люблять Україну і все українське. Їхні побажання підтримала старша пані македонка, що приїхала відвідати свою сестру і два дні поспіль приходила на наші концерти. А ми їм відповідали: «хвАла». Русини, яких у нашому товаристві, мабуть, було найбільше, зичили нам «щеслівей драги», а ми їм отрЕкли: «дзекуЄме». Господар і організатор маніфестації Петро Закамарок з усіма тамтешніми українцями теж побажали нам щасливої дороги, а ми їм сердечно подякували.
Ми поверталися додому. Поверталися з радістю людини, яка повертається ДОДОМУ, але і з сумом, що там, на берегах Дунаю, залишаються такі щирі ЛЮДИ, які однієї крові з нами, або якщо не кровно, то душею споріднені. Дякуємо всім Вам за таке гарне прийняття і запрошуємо Вас до Зимної Води, в Україну: «Добро дошли! Витаме! Ласкаво просимо!».
Історична довідка
Українці – одна з національних меншин Сербії. Згідно з відомостями останнього перепису населення 2002 року, близько 5 тисяч вважають себе українцями. У часі лихоліть Першої чи Другої світових воєн, а головно після так званої Югославської війни кінця XX століття, українці Сербії, Боснії та Герцеговини, Хорватії змушені були шукати кращої долі у безпечніших та багатших країнах.
Регіоном компактного проживання меншини є Автономний край Воєводина, зокрема адміністративний центр автономії Новий Сад та міста Врбас, Кула, Сремська Митровиця, Інджія – для українців та Новий Сад, Руски Крстур, Куцура, Джурджево, Шид – для русинів. Незначна кількість українців та русинів мешкає у столиці країни Белграді.
Ще в XV столітті, за часів навали Османської імперії на Балканський півострів, почалося доселення сюди церковних і учених людей з території сучасної України. Поступово цей процес посилюється, особливо на початку XVIII століття. На територію сьогоднішньої Воєводини, яка тоді входила до складу Австрійської монархії, що витіснила Османську імперію з південно-східної Європи, систематично переїжджають люди з цілої імперії. Землі сучасної Воєводини в ті часи були слабонаселені та економічно не розвинені. Незавидне становище погіршилося внаслідок переселення сербів на простори теперішньої України, де була заснована Нова Сербія і Слов’яносербія. Ці свобідні терени систематично колонізували словаки, чехи, угорці, німці, поляки та інші народи. Уже 1745 року з території сьогоднішньої України переселяються слов’янські народи (сучасна русинська громада в Сербії) у Бачку, Срем і Славонію. Заслуговує уваги й те, що в 1735 році викладачами латинської та слов’янських мов, філософії та богословських наук у Сремських Карловцях були професори з Київської академії. Одним з найвідоміших серед них був Емануїл Козачинський. Він написав і разом зі своїми учнями поставив першу сербську театральну виставу.
Перебування українських ченців-іконописців у фрушкогорських монастирях на початку XVIII століття відкриває ще один особливий розділ сербсько-українських зв’язків. Ці майстри розписували монастирі та навчали ремесла сербських малярів. Деякі з тих фресок і сьогодні прикрашають стіни та арки фрушкогорських монастирів. У багатьох монастирях зберігали Богослужбові та церковні книжки, видані в Україні. Серед них були й книжки з природничих наук, бесіди з філософії, логіки та інші. Більшість збереглася донині.
1775 р., після зруйнування української козацької держави на Дніпрі – Запорозької Січі, російська імператриця Катерина II прогнала козаків з держави. Вони декілька років блукали краями Османської імперії, берегами Дунаю, Молдовського князівства та Татарії. Незадоволені умовами життя в Османській імперії, козаки попросили в австрійського імператора Йосипа II дозволу на переселення до його держави. Після довгих переговорів вони отримали згоду. 1785 року доселено від 7000 до 8000 людей.
Це була друга хвиля переміщення українців на простори сьогоднішньої Воєводини. Дальша доля цих українців недостатньо з’ясована. Деякі історики вважають, що через заборону одруження це козацьке плем’я поступово вимерло. Інші думають, що запорожці асимілювались з місцевим населенням. Можливо, частина козаків не затрималася довго в районі Бачки, а повернулася старими шляхами в Задунайську Січ, або навіть на Дніпро, в рідний край – звідки й прийшли. Сьогодні від присутності тих українців не залишилось достовірних слідів.
У 1920-х роках (після Жовтневого перевороту в Росії) майже 70 тисяч біженців з України і південної Росії знайшли свій притулок у Королівстві Сербів, Хорватів і Словенців. Припускають, що серед емігрантів було понад 30 тисяч українців з походження або місця народження. Було засновано культурне товариство «Просвіта», а згодом і «Українське товариство». Готували Шевченківські вечори, співали українські пісні, читали вірші, танцювали народні танці, в закуплених приміщеннях відкривали бібліотеки та читальні зали і тому подібне. Шевченківські вечори в Королівстві СХС переросли в «Дні української культури». З часом «Просвіта» відкрила свої філіали в Новому Саді та інших містах. У Смедереві заснували товариство «Кобзар», яке мало драматургічні та музичні гуртки. Українські аматорські драматургічні гуртки існували в Шабці, Пожаревці, Заєчарі та в деяких менших місцях. Студентська молодь заснувала українське товариство студентів. Серед емігрантів було багато високоосвічених людей (професорів, адвокатів, лікарів, фармацевтів, митців та інших), які залишили глибокий слід в освіті, мистецтві та культурі Сербії між двома світовими війнами.
Великий приплив до української громади в Сербії стався внаслідок переселення українців з Боснії по Другій світовій війні, після утворення у 1945 – 1946 роках Народної Федеративної Республіки Югославія. До слова, українці в Боснії з’явилися після берлінського конгресу 1878 року, у час, коли Боснія стала частиною Австро-Угорської імперії, до якої вже від 1772 року належали Галичина та від 1775 року – Буковина. Великі простори Боснії були безлюдні, і австрійський уряд розгорнув широку діяльність, щоб якомога швидше заселити пустельні простори Боснії поляками, німцями, чехами, італійцями, мадярами і українцями. Сюди прибули люди зі Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття. Місцеві жителі називають приїжджих «галіціянами». Були це здебільшого малоземельні селяни, які покидали свій край через економічні причини і поселялись тут тому, що у північно-західній Боснії було багато державної землі. Австрійський уряд оголосив, що кожний, хто має 600 ринських та приїде до Боснії і там залишиться, отримає 24 морґи землі. У Боснії виникають практично українські села Лішня, Дев’ятина, Козарці, Кам’яниця, Дуброва, містечко Прнявор теж заселяють українці.
Українці, що осіли в Боснії, займалися в основному сільським господарством. Порівняно з місцевим населенням, вони володіли передовішими методами обробітку землі. Вперше запровадили тут залізний плуг, продемонстрували переваги глибокої оранки. Принесли з собою раніше невідомі в Боснії культури – жито, гречку, картоплю, хміль, а ще – досвід садівництва, городництва, бджільництва.
Від українців місцеве населення запозичило використання солом’яної січки для годівлі худоби, навчились штукатурити і білити будівлі, користатися в побуті ліжком і кухонною плитою.
Першу українську читальню в Боснії і Герцеговини під назвою «Руська читальня товариства «Просвіта» заснували в місті Прнявор в 1909 році.
Українці у Боснії і Герцеговині в переписах населення реєстровані як русини, малоросіяни, українці і греко-католики.
Заувага. Українці в Боснії і Герцеговині до 1918 року самі себе називали русинами. Між двома світовими війнами – русинами-українцями, а після 1945 року тільки українцями. Серби як найбільші русофіли, які дуже уважно стежать, що діється в Росії, українців називали «малоросіянами» або «русинами». Тільки після перепису 1971 року українці отримали свою національність і в списках перепису населення мали свою колонку. Отже, після Другої світової війни боснійські українці масово переселяються до Воєводини, яка, як і Боснія, стала частиною новоутвореної соціалістичної Югославії. Тут життя було значно комфортніше, ніж у Боснії, яка довший час була під турками.
За офіційними відомостями, на теперішній час на території Воєводини русинську мову викладають у 65 початкових та в 21 середній школі, в русинській гімназії «Петро Кузм’як» (м. Руський Керестур), а також на кафедрі русинської мови і літератури філософського факультету Новосадського університету.
Українську мову з елементами національної культури викладають факультативно учням першого – восьмого класів 12 сербських середніх шкіл міст Новий Сад, Кула, Врбас, Інджія, Сремська Митровиця та селищ Будісава і Лавіно Автономного краю Воєводина.
Активно працює відділення україністики кафедри славістики філологічного факультету Белградського університету (завідувач відділення – професор Людмила Попович), на якому навчаються здебільшого представники корінної сербської національності.
Русинською мовою виходить щотижнева інформаційно-політична газета «Руске слово», молодіжна газета «МАК», дитячий журнал «Заградка», літературно-культурний журнал «Шветлосц» та щорічник «Голос Союзу». На радіо та телебаченні Воєводини засновано окрему русинську редакцію, що готує радіопрограми русинською мовою, які щоденно займають 4 години ефіру. Мовлення русинською ведуть також місцеві радіостанції в містах Кула, Врбас та Шид. Друга програма воєводинського телебачення РТС-2 надає щомісячно 11 годин ефіру для транслювання русинськомовних передач.
На радіо та телебаченні Воєводини програми українською мовою готують українські журналісти лише в рамках русинської редакції. Окрім Нового Саду, українське радіомовлення є у Врбасі, Кулі, Інджії, Сремській Митровиці. Півгодинну телевізійну програму «Українська панорама» транслюють на каналі РТС-2 двічі на місяць. Українською мовою друкують щомісячну газету «Рідне слово» (заснована 2005 року), у 2007 році відновили випуск щорічного календаря «Рідного слова», журналу «Українське слово» та дитячого журналу «Соловейко».
Громадські організації русинів-українців Сербії:
Товариство української мови, літератури та культури «Просвіта»;
Культурно-мистецьке товариство ім. Івана Сенюка;
Товариство плекання української культури «Коломийка»;
Культурно-мистецьке товариство «Кобзар»;
Культурно-просвітнє товариство «Карпати»;
Культурно-мистецьке товариство «Калина»;
Русинський народний театр «Петро Різнич Дядя»;
Дім культури «Рускі Крстур»;
Товариство русинської мови, літератури і культури;
КПД «ДОК»;
КПД «Джура Кіш»;
Відділення товариства «Іван Котляревський»;
КПД «Карпати»;
КУД «Жатва»;
КУД «Петро Кузм’як» та ін.
